Казочка до сну. Наймолодшим. І не тільки
У старому, густому лісі, на самому його краю ріс дуб. Його крона була такою високою і пишною, що часом, торкалася хмар…
На вершині дуба жив жолудь. Золотаві боки раділи сонцю, хвацька шапка була міцною і гарною. Жолудь був колись (давно, навесні!) квіткою. До нього прилітали в гості джмелі, ним бавилися кольорові метелики і смішні полосаті бджоли розказували свої казки.
Потім з квітки зав’язався зелений пуп’янок, він ріс і з захватом розглядав кудлаті хмари, гукав метеликам6 «Привііііт!» і рахував зорі в надвечір’ї…
Жолудь пив росу, втирався сонячними променями. Він розглядав лелек, які вчили літати малечу спекотними літніми днями. Йому подобалося дивитися, як народжується від дощу і сонця веселка, а малі пташки купаються в неї…
Жолудь любив спостерігати, як прудкі, пишнохвості білки гралися на вітах дуба. Любив слухати, як співають птахи хвалебні пісні прийдешньому дню.
Він бачив так багато і стільки захоплюючого з вершини своєї крони, що просто не вірив у своє щастя.
А потім прийшла осінь з холодними дощами… вона забирала в дуба листя і плавно несла його додолу. Спершу опали бурштинові листочки сусідньої берізки. Потім – брунатні вишневі. Жолудь бачив, як його побратими летять додолу і з усіх сил намагався втриматися на своїй гілці – такій високій, затишній і рідній. Він не хотів її залишати. Тут було видно цілий світ! А що там, унизу? Болото? Холод? Ні-ні, він тримався з усіх своїх сил! Він так міцно тримався і його так оповив страх за своє майбутнє, що він геть забував радіти… холодний вітер нестерпно сильно шарпав його, холодні, важкі каплі осіннього дощу перетворилися на ворогів – вони теж хотіли скинути його додолу.
Одного разу, коли буд особливо сильний і пронизливий вітрисько, а хмари, важкі від дощу, йшли так низько, що плутались в кроні дуба, жолудь у відчаї наважився…
- Нехай буде, що буде! Набридло, набридло боятися! Набридло триматися з усіх сил і протистояти усьому навколо! Я втомився боятися!
Жолудь набрав повні груди повітря, набрався сміливості і … відпустив свою рідну гілячку.
Він стрімко, невтримно стрімко полетів! Сильний вітруган підхопив його і раптом… Чорна, як ніч, ворона, вхопила його за хвостик шапочки прямо в польоті. Жолудь невимовно злякався, а ворона летіла далі і далі, відносячи його від дуба… Летіли крізь дощ і вітер, аж раптом… «Карррррр!»
І жолудь знову полетів вниз. Закружляв, так високо він ніколи не був, навіть його могутній дуб був нижчим. Жолудь відкрив очі. І побачив щось настільки прекрасне, що змусило його забути про все: страх, про те що він невтримно летить до землі з високої височіні! Він дивися зачаровано, як з великої прірви донизу падає вода. Її було багато, неймовірно багато! Бурхливим стрімким потоком вона пробиралась до краю, а потім… А потім летіла! Як він! Шумно, весело, грайливо і гарно…
Раптом жолудь зрозумів, що він уже не летить. Він лежав у траві. На самому краю прірви. Лежав, і дивися, як чарівливо гарно і безкінечно падає вода…
Так минула осінь. Прийшла холодна зима.
«Ну от і все. Кінець моїй історії. Жолуді… Жолуді стільки не живуть. Але, як добре, що я наважився залишити все і стрибнути! Коли б я цього не зробив, я б мабуть, ніколи в житті е побачив цієї краси…»
Його накрила м’яка ковдра із білого пухнастого снігу… Кудлаті хмари щедро сипали білим щастям… Візерунчасті сніжинки танцювали і співали свою тиху мелодію – вони теж летіли… Хоч їхній політ і був недовгим, вони насолоджувалися ним і танцювали. Навіщо ж іще політ? Ні, не для страху. Немає часу на страх і роздуми. Потрібно просто танцювати – зараз, тут, вже! Інакше, можна і не спробувати…
Жолудь відкрив очі. Яким довгим був його сон! І снилося йому щось чудернацьке! Ніби водограй наспівував йому зимові пісні, а сніжинки розповідали смішні історії. Він протер очі. Дивно, але вода все падала і падала. І все навколо було знайомим. Але щось було не так… Здається, останній раз він бачив водопад трішки інакше…
Жолудь подивився вниз і завмер від подиву і радості. Він більше не був просто жолудем. Він став молодим дубом. Тоненьким ще і низьким. Але справжнім дубом!
Йшли роки… Над ним пролітали хмари. До нього в гості залітати горобці, синиці, ластівки. А одного разу навіть лелека присів відпочити від перельоту.
Дві дружелюбні білки збудували у нього домівку. І тепер він з захватом спостерігав, як вони виробляли мальовані «па» у його кроні. Соловей зустрічав з ним весну, співаючи так гарно, що аж сльози наверталися на очі і хотілося танцювати.
У прірву, на берег річки падали його жолуді. Падали без страху і вагань. Там, внизу, уже виднілися молоді паростки. Дуб ставав сильнішим і вищим. Вода падала донизу. Постійно. Без роздумів. У пошуках нових пригод. А дуб розказував усім, хто хотів його послухати, як одного дощового осіннього дня він наважився стрибнути... Наважився на нове життя. Правда, тоді, він цього ще не знав…
Будьмо сміливими?.. Будьмо сміливими. Тут і зараз.